Духовна освіта й перспектива нової євангелізації України

Початки духовної освіти. Початковий період духовної освіти в Україні – це час місійної праці грецького та південнослов’янського духівництва. Впровадження в християнство здійснюється через проповідь, пояснення Літургії та Святого Письма. Сліди цього періоду – промова філософа з «Повісти временних літ» (986 рік). Під 1037 р. повідомляється: «І інші школи ставив він [Ярослав Мудрий] по городах і по містах, настановляючи попів і даючи їм частку майна свого і велячи їм повчати людей і приходити часто до церков; попові бо часто належить повчати людей, оскільки це йому поручено Богом» (переклад Леоніда Махновця). Це було шкільництво початкового типу з коментованим читанням богослужбових книг, у процесі якого здійснювалося вивчення правд віри та здобувалися навички читання церковнослов’янською мовою. Виникнення освітніх осередків стало наслідком ініціятиви окремих осіб або груп (братств).

Парафіяльні школи. Найдавніші згадки – про парафіяльні школи Львова (1546), Перемишля (1548), Красностава (1550), Сянока (1551). Монастирські школи. Школа при Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві згадується 1563 р. Певна кількість українців могла навчатися в кафедральних католицьких школах.

Українці в західних університетах. У списках Краківського, Падуанського, Болонського, Празького університетів з XV ст. зустрічаються імена студентів і маґістрів з Польщі та Литви з додатками: Rossicus, Ruthenus, Roxolanus, de Russia. Особливо популярною була Падуанська академія, відносно віротерпима. Там вчилося багато греків, балканських слов’ян. З XVI ст. українські імена зустрічаються в університетах Німеччини: Віттенберґ, Ґрейфсвальд, Росток тощо, а також у Базелі й Парижі. Наприкінці XV – на початку XVI ст. кілька галичан-українців дістали ступені бакалаврів та маґістрів Краківської академії. Один з них, Юрій Котермак-Дрогобич, читав лекції з математики й астрономії 1478-1482 рр. у Болонському університеті.

Острозька Академія. Вперше згадується в передмові до Острозького букваря 1578 р. Статуту й програм не збереглося. Школу називали «греко-слов’янським училищем», «грецькою колеґією», «тримовним ліцеєм», «тримовною ґімназією», «академією». Сучасники відзначають високий рівень викладання.

Братські школи. Львівська братська школа відкрита 1586 р., в перший рік існування братства, за зразком Острозької Академії. Патріярх Єремія II  направив до школи митрополита Еласонського Арсенія, який два роки викладав у школі. Приймалися діти всіх станів; бідні й сироти навчалися безкоштовно. Предмети: граматика, риторика, діялектика, музика й інші «світські науки». Вивчалися Євангеліє, Апостол, пасхалія, арифметика, церковний спів. Грамотою короля Сигизмунда III з 1592 р. Львівській братській школі надано право викладання «семи вільних наук». Цей цикл складали трипредметний курс – граматика, риторика, діялектика; чотирипредметний курс – арифметика, геометрія, музика, астрономія.

Ratio studiorum. 1534 р. Ігнатій Лойола заснував Товариство Ісусове, яке взяло на себе ініціятиву реформування католицької системи освіти. 1540 р. папа Павло III затвердив його устав. Ігнатій Лойола заснував у Римі «Школу граматики й християнської доктрини», на основі якої виникла римська колеґія. 1552 р. почала функціонувати німецька колеґія, 1573 – англійська, 1628 – ірландська. Навчання було безкоштовним, на відміну від інших тогочасних шкіл. Прикметна для виховання практика «духовних вправ». Упорядкував «Духовні вправи» сам Ігнатій Лойола, усамітнившись перед 1525 р. у печері в Манресі (Каталонія). Єзуїт Петро Канізій 1555 р. видав «Катехизис», що швидко поширився й мав за життя автора 200 видань та переклади 12 мовами. 1591 р. орден єзуїтів оприлюднив «Ratio studiorum» – першу в християнському світі комплексну методику духовної освіти. На її основі оформлюється західня система духовної освіти, яка існує і досі. Колеґія – неповна вища школа, де вивчається сім вільних наук, мови й філософія. Академія – школа вищого типу з правом викладання богослов’я.

Початки української вищої духовної школи. 1632 р. на основі Київської братської школи та монастирської школи Києво-Печерської лаври з ініціятиви свт. Петра Могили виникає Києво-Могилянська колеґія. Використано західній тип освіти з базовою латинською мовою. З 1702 р. набуває привілеїв Академії. На взірець Києво-Могилянської колеґії у ХVIII ст. засновуються Чернігівська, Перяславська і Харківська колеґії.

Русифікація української школи. До Росії механічно переноситься західний тип духовної освіти, запозичений з України. 1720 р. затверджено Духовний Реґламент, розроблений Феофаном Прокоповичем. Рекомендується утворювати академії з філософським і богословським класами, при них засновувати семінарії (гуртожиток на взірець монастиря). До 1750 р. відкрито 26 семінарій, але тільки в 4 був богословський клас і в 4 філософський: бракувало вчителів. Панувала латинська мова. Запроваджується устрій казарми з насильним приведенням до школи тих, хто тікає або ухиляється від навчання, часто в кайданах. З середини XVIII ст. поступово запроваджується російська мова. 1750 р. в Києві почали по-російському викладати катехизис. З початку ХІХ ст. переводиться на російську мову викладання богослов’я. 1808 р. на взірець реформи Наполеона в Франції змінюється система духовної освіти в Росії. Виділяється 4 ступені: парафіяльні школи, повітові училища, єпархіяльні семінарії та академії. Мережа освіти поділена на округи з академіями в центрі. 1817 р. в Росії засноване «Міністерство духовних справ і народної освіти», котре намагалося надати духовній освіті патріотично-російського характеру (скасоване 1824 р.). Київська Академія 1817 р. перетворюється на семінарію, 1818 р. скасовується, а 1819 р. відновлюється, вже цілком у російському дусі.

Атеїстичний терор. 23 січня 1918 р. вийшов декрет Ради народніх комісарів Росії «Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви»:

«9. Школа відокремлюється від церкви.

Викладання релігійних віровчень в усіх державних і громадських, а також приватних учбових закладах, де викладаються загальноосвітні предмети, не допускається.

Громадяни можуть навчати і навчатися релігії приватним способом».

Протягом 1920-х рр. ліквідовано всі духовні школи. Їх частково відновлено після угоди Сталіна з трьома митрополитами РПЦ 9-10 вересня 1943 р. Збережено схему семінарія-академія, але з курсу навчання видалено загальноосвітні предмети, за винятком класичних мов і основ совєтського законодавства.

16 березня 1961 р. – спеціяльна інструкція, підписана Хрущовим з позначкою «не для преси». Відновлюється закон 1929 р. «про релігійні об’єднання». Закони забороняють релігійне виховання молоді й трактуються дуже широко. Усними розпорядженнями забороняється починати службу, доки в церкві перебувають діти, причащати молодь і дітей.

Нова євангелізація. У другій половині ХХ ст. закінчився період, коли Церква дала створити в суспільній свідомості образ інституційної, замкненої й оточеної мурами фортеці, зачиненої для світу. Утверджується бачення Церкви як народу Божого й спільноти всіх хрещених. Виявом такого бачення в західньому християнстві став «аджорнаменто» (італ. aggiornamento – осучаснення), курс на внутрішнє оновлення Церкви. Саме слово «aggiornamento» запозичене з мови італійської бухгалтерії й буквально означає «привести книгу в сьогоднішній стан». В мові Церкви воно було витлумачено інакше: доручену в Церкві істину не можна сповіщати вчорашньою мовою, мовою епохи, що застаріла через духовну еволюцію. І вже в останній чверті ХХ ст. з’явився термін «нова євангелізація». Подання секуляризованому світові Доброї Новини здійснюється в найбільш ефективний для сприйняття сучасною людиною спосіб, у перспективі подолання трагічного поділу віри й щоденного життя. Світ розглядається як поле і знаряддя діяльності мирян у реалізації їхнього покликання.

Форми катехизації мирян

Церковна проповідь. Лишається найбільш масовою формою загальної євангелізації вірних. Зміст визначається євангельським читанням та характером відзначуваного свята. Перспектива обмежується неможливістю конкретизувати адресата. Але в парафіяльних храмах з досить однорідним і стабільним складом мирян можна насичувати проповідь катехитичними моментами, розгортати цикли про Заповіді Божі, про Святі Таїнства, про церковні богослужіння. Історія спасіння розкривається через послідовність річних свят і цикл євангельських читань. Особлива увага має приділятися апологетичним моментам та морально-етичному вченню Церкви. Враховуючи необхідність полеміки з іншими визнаннями та світоглядами, не можна висувати полеміку на перший план. Засобами поширення проповіді можуть бути друковані періодичні видання, радіо й телебачення. в Німеччині державне радіо кожного ранку транслює 5-хвилинну проповідь, котру по черзі готують католики й лютерани.

Парафіяльна школа. В міру розвитку недержавної системи освіти формуватиметься мережа загальноосвітніх парафіяльних шкіл. Школи фінансуються парафією або іншими церковними установами. Обов’язкові програми Міністерства освіти України повинні реалізуватися в конкурентоспроможній формі, щоб випускники парафіяльних шкіл могли вільно продовжити освіту в вищих школах України та за кордоном. Додаткові програми з релігії та факультативних предметів вводяться з благословення єпархіяльного архиєрея згідно з програмами, затвердженими Учбовим комітетом Патріярхії. Акредитація школи проводиться згідно з вимогами Міністерства освіти. Після здобуття освіти на підставі випускних іспитів видається атестат встановленого зразка.

Уроки релігії в державній загальноосвітній школі. Церква повинна домагатися забезпечення конституційного права на свободу совісти для християн: за бажанням батьків до обов’язкових курсів для дітей християн у 1-11 класах загальноосвітньої школи додається курс релігії (Закону Божого, катехизису). Діти-нехристияни можуть компенсувати відмову від вивчення релігії іншим курсом, наприклад етики.

Недільна школа для дорослих і дітей. Форма освіти, яка сьогодні здобуває найбільшого поширення. Має необов’язковий характер. Вчителі працюють на громадських засадах. Предмети доповнюють шкільну загальну програму, не дублюючи її. Центральне місце займає викладання релігії. Найчастіше викладачем релігії є священик. Але з огляду на брак педагогічної освіти або здібностей у священика чи на його завантаженість викладати  релігію можуть миряни-катехити. Для цього необхідне свідоцтво про належну духовну освіту й письмове посвідчення єпархіяльного архиєрея чи ректора вищої духовної школи.

Біблійні гуртки. Осередки спільного читання й вивчення Святого Письма. Провадиться священиком або мирянином-катехитом, діють з благословення настоятеля. Передбачають спільну ініціятиву членів гуртка, їхню високу активність. Компетентність керівника гуртка полягає в делікатному й неухильному спрямуванні інтерпретації Святого Письма в православному дусі.

Знаряддя катехизації

Парафія. Головний центр і знаряддя навчальної діяльності Церкви. Відправа громадських і приватних богослужінь супроводжується навчанням вірних у проповіді, бесідах. Діє бібліотека. На стендах вміщуються матеріяли про церковне життя, популярні роз’яснення богослужінь, богословських проблем. Важлива перспектива парафії – посилення індивідуальних контактів з мирянами, створення умов для реґулярних приватних розмов священика з вірними поза храмом.

Друковані видання. Використовувати газети «Наша віра», «Успенська вежа». Готувати до них дописи, поширювати їх у парафіях. В міру початку видання єпархіяльних газет та періодичних видань духовних шкіл звертатися рівною мірою до них. Дбати про насичення цих видань навчальними матеріялами. Шукати форму висвітлення життя та вчення Церкви в національних та місцевих світських часописах: окремі статті, дописи, постійні рубрики, цикли статей, інформаційні матеріяли. Слід долати схильність до парадності й офіціозності, до висвітлення життя Церкви як низки урочистих богослужінь і міжцерковних зіткнень або діалогів. Головні теми – популярне богослов’я, миряни в Церкві, побут парафіяльної громади, соціяльне служіння християнина. Через їхнє висвітлення формувати культуру повсякденного церковного життя з реґулярною молитвою, іншими формами самовдосконалення, насиченістю виявами діяльної любови до ближнього, дотриманням Божих заповідей. В міру забезпечення парафій комп’ютерами почати видання парафіяльних газет.

Електронні засоби інформації. Урізноманітнювати відео- та аудіоматеріяли про Церкву, орієнтуючись на ті ж критерії, що й у періодичних виданнях. Дбати про записи на аудіо- й відеомагнітофони церковних хорів, богослужінь, характерних і показових подій церковного життя. Кращі копії матеріялів передавати до Патріярхії. Працювати з державними та комерційними радіо- й телестудіями, пропонуючи їм відповідні теми та сюжети. Уникати політичних і кон’юнктурних тем. Готувати проекти християнських радіо- й телестудій. Входити в мережу «INTERNET», створити WEB-сторінки Патріярхії, єпархій, духовних шкіл.

Мирянські організації та рухи. Братству апостола Андрія Первозваного оновити концепцію своєї діяльності з огляду на леґальне існування Української Автокефальної Православної Церкви й відродження самостійної Української держави. Звернутися до досвіду братських шкіл і видавництв XVI-XVII ст., поширення релігійної літератури в світі. Ширше залучати молодь до праці в Братстві. Практикувати масові широкомасштабні акції місійного змісту: прощі, фестивалі, конкурси. Братствам і сестрицтвам при парафіяльних храмах працювати над забезпеченням чергування в храмах компетентних осіб, здатних до служіння словом, які могли б допомогти неофітам долати перші щаблі на шляху до пізнання Бога. Розвивати мережу клубів та інших спільнот з завданнями, що включають самоосвіту членів спільноти й воцерковлення інших. Особлива увага звертається на спільноти  інтеліґенції, молоді.

Центри відпочинку. Потенціял досі не використовується. Але маємо громади в Східниці, Скадовську, Одесі, інших місцевостях українського Причорномор’я, в Карпатах. На час сезону відпочинку храми там повинні ставати місійними центрами. Їх можна посилювати священиками з інших парафій та єпархій, наділеними педагогічними здібностями. На черзі створення в цих місцях відпочинкових осередків нашої Церкви, де програма відпочинку включатиме Службу Божу, читання Святого Письма, духовні бесіди, перегляд християнських відеофільмів тощо. Без надмірностей треба дбати про змістову, духовну насиченість відпочинку. Зараз економічна криза дає нам час на обмірковування й підготовку. Треба ним скористатися.

Монастирі. Брак монастирів – найбільша загроза духовному здоров’ю й майбуттю нашої Церкви. Роль монастирів у плеканні аскетичної культури й духовному самооновленні Божого люду унікальна й незамінна. Тому при відкритті монастирів треба передбачити паломництва до них, особисті й масові, житла для прочан, форми духовної праці з мирянами. Особлива місія монастирів – організація постових говінь і навчання мирян гідного прийняття Святих Таїн.

Духовні школи та їхні різновиди

Духовна академія. Вищий навчально-богословський заклад Церкви, при якому здійснюється підготовка маґістрів богослов’я за програмою, затвердженою  Архиєрейським Собором. До навчання допускаються випускники вищих духовних навчальних закладів зі ступенями бакалавра богослов’я. На перехідний період – випускники семінарій зі статусом середнього духовного навчального закладу.

Патріярший інститут (університет) є вищим богословським закладом, де здійснюються наукові дослідження в галузі богослов’я та суміжних наук. Він може мати й навчальні факультети, а також відділення для підготовки маґістрів богослов’я. Навчання може здійснюватися за окремими програмами, розробленими вченою радою Патріяршого інституту й затвердженими Патріярхом. При Патріяршому інституті здійснюється додаткова освіта (підвищення кваліфікації) священиків і церковних працівників. Патріярший інститут створюється вищою владою Патріярха і є підпорядкованим безпосередньо Патріярхії. За такими засадами утворюється «Ставропіґійський інститут» у Львові.

Єпархіяльна семінарія (колеґія). Вищий навчально-богословський заклад Церкви, при якому здійснюється підготовка бакалаврів богослов’я, фахівців з богослов’я – катехитів, реґентів та інших церковних працівників за програмами, затвердженими  Архиєрейським Собором. Створюється з благословення Патріярха указом єпархіяльного архиєрея і підлягає його юрисдикції. При семінарії повинне бути забезпечене постійне перебування й виховання тих, хто має покликання до священнослужіння.

Єпархіяльне училище. Середній навчальний заклад Церкви, при якому здійснюється богословська підготовка церковнослужителів, катехитів, реґентів та інших церковних працівників за програмами, затвердженими Архиєрейським Собором. Створюється з благословення Патріярха указом єпархіяльного архиєрея і підлягає юрисдикції єпархіяльного архиєрея.

Зв’язок духовної школи з місцевою Церквою

Підпорядкування. Духовна школа підлягає юрисдикції єпархіяльного архиєрея за винятком духовних шкіл Патріяршого підпорядкування. Ректор, префект (інспектор) та духівник школи призначаються указом єпархіяльного архиєрея. Для шкіл Патріяршого підпорядкування – Патріяршим указом за узгодженням з єпархіяльним архиєреєм. Прийняття до складу викладацької корпорації, нагородження викладачів здійснюється указом ректора з благословення єпархіяльного архиєрея.

Рекомендації. Для навчання в духовній школі необхідні рекомендації єпархіяльного архиєрея або парафіяльного священика. З благословення єпархіяльного архиєрея може бути прийнятий на навчання студент за рекомендацією священика з іншої єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.

Душпастирська опіка. Безпосередньою організацією душпастирської опіки над студентами духовної школи займається в порозумінні з ректором префект (інспектор) і духівник школи. Учасниками душпастирської опіки студентів стають усі викладачі й працівники школи в священичому сані. При цьому вони зобов’язані керуватися канонічними документами єпархії, до юрисдикції якої входить духовна школа.

Практика апостольської праці в парафії. Кожен студент богослов’я здійснює місію апостольського служіння як член мирянської спільноти при шкільному храмі та/або парафіянин іншого храму Української Автокефальної Православної Церкви. За дорученням і з благословення настоятеля він може виконувати храмовий послух і займатися в спільнотах мирян при парафії (братство, сестрицтво, недільна школа, видання парафіяльної газети тощо). Після тривалої відсутності в школі студент повинен привезти характеристику настоятеля своєї парафії. Починаючи з третього курсу семінарії (колеґії) практика апостольської праці в парафії є обов’язковою. Повноваження студента в парафії визначає її настоятель у порозумінні з ректором або інспектором (префектом). Виділяється постійний час для праці в парафіяльній спільноті. Для студентів богослов’я запроваджується обов’язок реґулярно готувати проповідь і виголошувати її, якщо благословить настоятель.

Вступні іспити й добір абітурієнтів

Стимулювання покликань. Пошук гідних кандидатів до пастирського служіння є обов’язком кожного священика Української Автокефальної Православної Церкви. Оголошення про набір до єпархіяльної семінарії (колеґії) та інших духовних шкіл вміщуються на парафіяльному стенді, роздаються випускникам середніх шкіл. За можливістю інформація про духовні школи й майбутнє служіння їхніх вихованців вміщується в періодичних друкованих виданнях і засобах масової інформації.

Реклама. Форма стимулювання покликань не повинна бути грубою та нав’язливою, мусить враховувати сучасну культуру масової інформації та специфічні запити реґіону, в якому діє школа. Зміст і форма інформативних матеріалів створюють місткий і привабливий образ сучасного пастиря або церковного працівника, вказують на унікальність його місії, визначають шляхи до здійснення цієї місії, серед яких наголошуючи на необхідності відповідної освіти. Духовна освіта показується в зв’язку з конкретною діяльністю певної школи, а також інших шкіл Української Автокефальної Православної Церкви.

Рекомендації священиків є неодмінною умовою допуску абітурієнта до складання вступних іспитів. Даючи рекомендацію, священик бере на себе відповідальність за зрілість християнських переконань, за гідну поведінку студента. В разі вияву невідповідності студента його характеристиці, даній у рекомендації, єпархіяльний архиєрей повинен вказати на це духівникові. Систематичне (понад 3) подання необ’єктивних і непідтверджених рекомендацій може тягти за собою догану їхньому авторові й відмову приймальної комісії враховувати ці рекомендації при прийнятті документів.

Обмеження на навчання. Початкова й середня освіта в Церкві повинна бути безкоштовною й загальнодоступною. Навчання нехристиян допускається й заохочується. Але до навчання у вищих духовних школах не допускаються особи, що не прийняли таїнств хрещення й миропомазання, не належать до спільноти вірних Української Автокефальної Православної Церкви, не мають рекомендації компетентного священнослужителя. На факультетах, де готують священнослужителів, не приймаються документи в жінок, осіб з каліцтвами, які складають нездоланну перешкоду до свячень.

Вступні іспити. Абітурієнти, що подали документи на вступ до духовної школи, складають вступні іспити за програмами, затвердженими Патріяршим указом згідно з рішенням Патріяршої Ради. Вступні іспити до семінарії (колеґії) включають перевірку знання основ церковного вчення (Закон Божий), а також у межах загальної середньої освіти – української мови (диктант, твір, переказ), історії України. Абітурієнти зараховуються на навчання згідно з наслідками іспитів відповідно до конкурсу. Не допускаються до навчання особи, які склали вступні іспити незадовільно.

Підготовка абітурієнтів. Абітурієнти повинні мати загальну середню освіту, що підтверджується атестатом зрілості. Підготовка з Закону Божого здійснюється в процесі навчання в церковній школі (парафіяльній або недільній), індивідуально під керівництвом священика чи самостійно. Церква повинна подбати про видання посібників для вступників, орієнтованих на вимоги вступних іспитів.

Церковне виховання – засада духовної освіти

Літургійне життя школи. Центром духовного життя школи є Свята Літургія. Заохочується часте прийняття Святих Таїн. За можливістю забезпечується відправа інших богослужінь добового кола: вечірні, повечір’я, полуношниці, утрені, часів. Присутність учнів (студентів) на відправі в навчальні дні є обов’язковою. Студенти по черзі виконують у храмі послух паламаря, іподиякона, читців, свічконосців. Хор формується під керівництвом викладача співів, але в молитві беруть участь усі студенти. Префект дбає про те, щоб усі студенти мали не тільки молитовники з текстом Святої Літургії, але й тексти змінюваних частин Служби Божої, інших богослужінь церковного правила.

Аскетичне виховання. Побут духовної школи повинен базуватися на взірцях монастирського уставу. Перед початком академічного року студенти слухають духовні бесіди, постять, сповідаються і приймають Святі Тайни.  Під час багатоденних постів, що припадають на час занять, ректоратом організується кількаденне говіння. На спільній трапезі читаються житія святих, інші книги духовного змісту. У помешканні студентів забезпечуються умови для спільної та приватної молитви. За можливістю влаштовується каплиця. Кожного дня визначається для роздумів текст Святого Письма (бажано літургійне читання). Реґулярно проводяться конференції для обміну досвідом духовного життя, зустрічі з цікавими християнами. Виховується пошана до праці й уміння організувати свій трудовий день. Учні та студенти залучаються до спільної праці для утримання й розбудови школи, свого помешкання, для дієвої допомоги іншим.

Школа молитви. Ритм життя духовної школи базується на циклі церковних богослужінь і перебігові приватних молитов. Початок і закінчення навчального року, екзаменаційної сесії, учбового дня, лекції, трапези, виховних заходів освячуються молитвою та благословенням священнослужителя. Основою молитви є Свята Літургія, інші церковні богослужіння, читання Святого Письма. Заохочується практика молитви Ісусової, читання канонів і акафістів.

Іспит совісти. В церковній школі практикується частий, за можливістю щоденний, іспит совісти. Духівник та інші викладачі в священичому сані реґулярно проводять бесіди за Божими заповідями, правилами повсякденного життя християнина, привчають зіставляти власне життя з навчанням Церкви. Заохочується включення щоденного іспиту совісти до індивідуального молитовного правила. В контексті спільного говіння провадиться духовна бесіда про гріхи й засоби боротьби з ними.

Контакти з духівником. Кожна церковна школа, як теж і світська школа, де викладається релігія і навчаються віруючі християни, повинна мати духівника в священичому сані. Духівник має дбати про плекання духу християнської спільноти й традицій православної церковності в школі, захищати її викладачів і студентів від виявів аморальності, аґресії, від антихристиянських впливів та інших спокус. Духівник має щодня час для приватних бесід з учнями чи студентами, відвідує їхні помешкання, стежить за читанням духовних книг, ініціює бесіди за Святим Письмом. Кожен із викладачів, студентів та учнів має право звернутися до іншого священнослужителя Української Автокефальної Православної Церкви й визнати його за свого приватного духівника. Але треба запобігати нехристиянському культові духівника як «гуру», кожне слово якого є непохитним законом для духовного сина чи доньки. Духівник – порадник і чуйний супутник на дорозі вдосконалення, але не особа, що позбавляє християнина власної волі. Відповідальність за власний вибір лежить на християнинові й не може бути ним перекладена на іншого.

Віра, що чинить справедливість. Духовна освіта християнина повинна формувати його як гармонійну особистість, що природно сполучає міцну віру з іншими чеснотами. Віра мусить інтеґрувати в собі всі риси його вдачі й життєві орієнтації, повинна бути дієвою, спрямованою на повсякденне служіння Богові й ближньому. Критерієм і спонукою своїх вчинків особа, виховувана Церквою, повинна бачити вчення Святого Євангелія, соціальну й моральну доктрину Церкви.

Формування лідера

Повага до людської гідності. Християнське виховання передбачає формування вільної, ініціятивної особистості, чуйної до потреб і проблем інших. Взірцем таких рис повинне бути ставлення викладачів до учнів і студентів. Абсолютно виключаються грубість, зневага, зверхність. Своєю повсякденною поведінкою старший повинен показувати, що навіть найменша дитина для нього – партнер у духовному вдосконаленні, який може не тільки запозичувати, але й давати. Особлива увага звертається на катехитичну підготовку осіб, що готуються до першої сповіді й канонічно приймають на себе повну відповідальність за свої провини перед Богом. Взірцем взаємоповаги мають бути стосунки між викладачами. Звернення викладачів у присутності студентів один до одного – лише на «Ви», з належним титулуванням один одного («Пане», «Отче», «Владико»). Від 16 років до учнів і студентів також належить звертатися на «Ви». Категорично забороняється зловживання алкоголем, вживання наркотиків; заохочується рух «Анонімних алкоголіків». Але викорінюються вияви зневажливого ставлення до осіб, хворих на алкоголізм і наркоманію. Не дозволяються покарання учнів, що ображають їхню гідність.

Дух корпоративної єдності. Плекається почуття солідарності шкільної й академічної спільноти. Реґулярно проводяться їхні зустрічі. Практикується спільне проведення відпочинку (туристичні походи, спортивні змагання). Добре мати єдину форму або інші відзнаки належності до корпорації. Найбільші річні свята – дні небесного покровителя школи. Підтримуються зв’язки з випускниками шкіл, організуються їхні зустрічі. Конкуренція сполучається зі взаємною підтримкою.

Свобода й дисципліна в школі. Правила поведінки школяра (студента) визначаються «Правильником», котрий затверджується указом єпархіяльного архиєрея. Дотримання вимог «Правильника» пильнує префект (інспектор). Керівники й викладачі школи повинні бути взірцем дотримання правил шкільної дисципліни. Але учням повинна бути зрозуміла логіка дисципліни, мотивованої християнською моральною доктриною, нормами людського співжиття. Зберігається сектор свободи, котрий відрізняє духовну школу від солдатської казарми. Засуджується підлабузництво, принизлива запобігливість перед начальством. Безжально викорінюється харабництво.

Структура програми навчання

Катехизис. Вивчається в середній школі, в недільних школах при храмах. Але на початку духовної школи повторюється на більш серйозному рівні. Сучасний підручник ще має бути написаний. Потім читаються курси катехитики та педагогіки, які розглядають методику навчання релігії, викладання катехизису, педагогічні прийоми праці в школі та навчання в інших осередках.

Святе Письмо і літургіка — два базові предмети. Вивчення Святого Письма та богослужбового життя Церкви починається разом із початком духовної освіти в контексті катехизису та інших загальнобогословських навчальних дисциплін. У дорослому віці (старші класи середньої школи та вища школа) воно може виділятися в окремі навчальні дисципліни, але обов’язково служити введенням до приватного читання Біблії та особистої участи в літургійній молитві Церкви.

У вищій духовній школі вивчення Святого Письма поділяється на цикли відповідно до поділу книг: П’ятикнижжя, історичні книги Старого Завіту, книги премудрости, пророчі книги, синоптичні Євангелія, Іоанів корпус новозавітніх книг, Діяння і послання святих апостолів, Павлів корпус новозавітніх книг. Перед початком вивчення Святого Письма у вищій школі викладається вступ до Святого Письма. Додатково вивчаються: історія Святого Письма Старого і Нового Завіту, біблійна археологія, біблійна герменевтика.

Вивчення літургіки диференціюється поміж предметами: вступ до літургіки, церковний устав, богослов’я Святої Літургії, богослов’я добового кола церковних відправ, богослов’я церковного календаря, богослов’я Требника. Комплект богослужбових книг Православної Церкви українською, церковнослов’янською та грецькою мовами використовується при вивченні всіх богословських предметів.

Аскетика. Православне вчення про засвоєння кожною людиною спасіння, здійсненого Ісусом Христом. Його головні розділи: Таїнства як містичні засоби богоспілкування. Аналіз пристрастей. Аскетична схема восьми головних пороків. Любов – основа й сутність релігійно-моральної досконалости. Молитва. Піст і покаяння. Аскетичне значення читання й вивчення Святого Письма. Помірність. Подолання еґоїзму.

Спеціяльний курс аскетики читається на початку навчання, після засвоєння катехизису. Після цього можуть бути прочитані спеціяльні курси з історії монашества. Окремо викладається агіологія – наука про досвід християнської святости, про життя святих. Заохочується обрання курсових і кваліфікаційних творів з аскетики для тих, хто прагне до монашого життя.

Вчення святих отців. Досвід християнської побожности, духовна скарбниця християнського Сходу вивчається в складі всіх богословських і частини філософських наук. Систематичний курс випереджає вступ до патристики. Вчення свв. отців розглядається в курсі патрології, який читається 3-4 роки за періодами (мужі апостольські, апологети, II-III ст., епоха Вселенських соборів, пізньовізантійський період). Окремо можуть бути виділені спеціяльні курси про вчення Оріґена, каппадокійців тощо.

Богослов’я. Здобуття духовної освіти передбачає вивчення курсів догматичного богослов’я, основного богослов’я (апологетики), морального богослов’я, порівняльного богослов’я. Курс сектознавства структурно входить до порівняльного богослов’я. Викладаються у взаємозв’язку гомілетика та риторика. Вони доповнюються практикою виголошення студентами проповідей в академічному храмі. На старших курсах майбутні священики вивчають пастирське (пасторальне) богослов’я. Окремо можуть виділятися практичні настанови для пастирів, курс основ парафіяльного управління.

Вивчається сакральне мистецтво (іконопис, церковна архітектура, прикладне мистецтво). На рівні підготовки маґістрів богослов’я у духовній академії можливе вивчення курсів трінітарного богослов’я, христології, сакраментології, еклезіології, маріології, фундаментального богослов’я.

Історико-церковні науки. Елементи церковної історії подаються вже на початкових (шкільних) етапах навчання. На початкових курсах вищих духовних шкіл вивчається історія Вселенської Церкви (загальна церковна історія) з поділом на розділи: донікейська Церква, епоха Вселенських Соборів, Церква Середніх віків, XV-XVIII ст., Церква Нового часу. Можливий поділ відповідно до цих розділів на окремі 5 курсів. Історія Христової Церкви в Україні викладається не раніше 3 курсу, після того, як студенти засвоять загальну церковну історію до Х ст.

Канонічне право. Вивчається на старших курсах духовних шкіл. Можливий поділ на два курси: джерела канонічного права (апостольські правила, правила Вселенських Соборів, правила Помісних Соборів, правила Святих Отців, канонічні джерела Української Церкви Х-ХХ ст.) та сучасне канонічне право Української Автокефальної Православної Церкви.

Філософія. Вступ до філософії – на початку вищих студій (1 курс). Потім філософія викладається в двох площинах: історія філософії (античної, середньовічної, нової) та окремі філософські науки (метафізика, антропологія, епістемологія, психологія, моральна й політична філософія, філософія релігії, соціологія, логіка, етика, естетика). Варто передбачити вивчення окремих авторів.

Мови. Протягом усього навчання триває глибоке опанування української мови в перспективі вільного й досконалого послугування нею в проповіді, богословській творчості, ділових документах. Особлива увага звертається на орфоепію, лексику, стилістику, граматику. З української мови складається підсумковий іспит перед завершенням духовної школи.

Вивчаються мови Біблії: грецька, гебрейська, а також державна мова Римської імперії часів Христа – латинська. Як друга богослужбова мова вивчається церковнослов’янська. Ґрунтовно вивчається одна з сучасних іноземних мов (англійська, німецька, французька), заохочується вивчення на рівні факультативу інших мов (російської, іспанської, польської, італійської тощо). Пріоритетний характер має вивчення англійської мови.

Інші науки. Протягом усього часу навчання майбутнім священикам викладається спів. Для здобуття студентами необхідної ерудиції та орієнування в суспільному житті рекомендується вводити до програми такі предмети: світова та національна культура, основи державного права, основи програмування та комп’ютерної техніки, модестика (правила доброї поведінки). Треба дбати про вивчення інформативного простору України та світу й здобуття навичок публічної діяльності в світі (Public relations).

Педагоги

Священики-богослови. Основою викладацької корпорації в духовних школах є священики з науковими ступенями з богослов’я. З огляду на їхню невелику кількість у сучасній Українській Автокефальній Православній Церкві першочергову увагу слід приділити підготовці власних докторів, маґістрів і ліценціятів богослов’я з різних його галузей. Учбовому комітетові належить провести облік священнослужителів зі вченими ступенями з богослов’я і координувати дальшу їхню підготовку.

Зарубіжні викладачі. У духовних школах важлива роль належить викладачам з західних країн, які залучаються за допомогою використання різного роду ґрандів. Зокрема, їм належить дбати про виховання світогляду студентів, вільного від комплексів тоталітарного світу, знайомити студентів з перспективою душпастирювання за умов постіндустріяльної цивілізації.

Стажування випускників за кордоном. В міру розвитку світових зв’язків та матеріяльного зміцнення Церкви довершення освіти кращих студентів треба здійснювати в зарубіжних духовних школах. Поряд із православними академіями та університетами Греції, Румунії, Росії, Болгарії, Грузії це можуть бути вищі школи інших християнських визнань.

Екуменічний вимір викладання. Усвідомлення своєї православної ідентичности й гідного місця світового православ’я в загальнохристиянській спільноті здійснюється через академічні контакти з неправославними школами, обмін лекторами, організацію зустрічей студентів різних конфесій довола обговорення загальнохристиянських проблем. Знайомство з іншими вірами та релігіями провадиться в дусі християнської любови й співчуття до братів, які відхилилися від істини. При залученні викладачів інших конфесій повинні бути цілком виключені прозелітизм, зверхність стосовно православ’я.

Миряни-викладачі. Спеціялісти вищої кваліфікації (доктори, кандидати наук, маґістри) зі світських вищих шкіл міста, де діє духовна школа, викладають філософські предмети, мови, спів. З благословення єпархіяльного архиєрея миряни з числа вірних Української Автокефальної Православної Церкви, маючи належну кваліфікацію, можуть викладати й богословські науки.

Викладацька корпорція. Викладачі однієї духовної школи об’єднуються в корпорацію, повноваження якої визначає статут цієї школи. Заохочуються зустрічі, конференції, семінари, інші форми спілкування поза лекціями, які допомагають формувати єдину педагогічну культуру певної школи, обмінюватися досвідом праці в ній.

Рівні кваліфікації випускника духовної школи

Спеціяльності. Фахове спрямування підготовки студента духовної школи визначає зміст і структуру навчання та в разі завершення відображається в дипломі про освіту. Студенти, які в процесі підготовки до священнослужіння виявили достатню зрілість у знаннях з богословських наук і склали відповідні іспити, що вимагаються положенням, дістають спеціяльність «богослов». Випускники духовних шкіл, які опанували програму викладання релігії в школі, склали відповідні іспити,   дістають спеціяльність «катехит».  Керівники церковних хорів за умови задоволення вимог програми підготовки, мають спеціяльність «реґент». В міру розвитку церковного господарства й появи спеціяльних профілів для навчання організації й провадження церковних підприємств, видання релігійних часописів, організації доброчинної праці Церкви, провадження єпархіяльних канцелярій тощо можливе введення спеціяльності «церковний працівник» (у Німеччині – Kirchenrat).

Бакалавр богослов’я. Патріярша кваліфікаційна комісія, до складу якої входять не менше трьох кандидатів (маґістрів) богослов’я, може присуджувати випускникам вищих духовних шкіл кваліфікацію «бакалавр богослов’я». Здобуття цієї кваліфікації вимагає: 1) складання всіх предметів, визначених програмою бакалаврату; 2)  складання Патріяршій екзаменаційній комісії іспитів з богослов’я, української мови та іноземної мови; 3) написання і захист кваліфікаційного твору з богослов’я за тематикою, встановленою вченою радою духовної школи, обсягом 3-5 друкованих аркушів (70-120 сторінок машинопису через 2 інтервали).

Маґістер богослов’я. Патріярша кваліфікаційна комісія, до складу якої входять не менше трьох докторів богослов’я, може присуджувати випускникам вищих духовних шкіл кваліфікацію «маґістер богослов’я». Здобуття цієї кваліфікації вимагає: 1) складання всіх предметів, визначених програмою маґістеріуму; 2)  публікація в богословських виданнях трьох статей за тематикою кваліфікаційної роботи; 3) публікація автореферату кваліфікаційного твору обсягом до 1 друк. арк.; 4) здобуття позитивних відгуків на публікації та автореферат; 5) написання і захист кваліфікаційного твору з богослов’я за тематикою, встановленою Учбовим комітетом Патріярхії, обсягом 6-8 друкованих аркушів.

Доктор богослов’я. Програма підготовки за кваліфікацією «доктор богослов’я» має бути розроблена після захисту перших маґістерських робіт і підготовки богословами Української Автокефальної Православної Церкви докторських дисертацій у духовних навчальних закладах інших Православних та інославних Церков, що мають міжнародню акредитацію.

Перспектива богословської науки

Богословські інститути. Розвиток фундаментальних і прикладних досліджень з богослов’я провадитиме до необхідності заснування дослідницьких центрів та осередків універсального та спеціяльного значення: кафедри різних галузей богослов’я в духовних навчальних закладах, кафедри богослов’я при світських навчальних закладах, богословські дослідницькі інститути. Необхідною передумовою їхньої появи мають стати:

розробка системи стабільного фінансування богословських досліджень з фондів Української Автокефальної Православної Церкви;

розвиток видавничих проектів і поява спеціяльних богословських видань;

здобуття богословами Української Автокефальної Православної Церкви кваліфікації докторів і маґістрів богослов’я.