Архиєпископ Ігор Ісіченко

Простуючи за Христом

Коли апостол Петро, прощений Учителем і покликаний до пастирського служіння, озирнувшись, побачив свого майбутнього соратника, Йоана Богослова, та поцікавився в Спасителя, якою буде Йоанова доля, він почув у відповідь: «Що тобі до того? Ти йди за Мною!» (Ін. 21:22).
Це дуже потрібні й важливі слова для всіх нас – спільноти Харківсько-Полтавської єпархії та мене як єпархіяльного архиєрея. Вони допомагають зорієнтуватися на складній дорозі розвитку невеличкої єпархії, проаналізувати досвід минулих двадцяти років її історії.
Адже найважчою проблемою для всіх нас був безплідний пошук соратників, яких так хотілося бачити поряд. Галицькі православні єпархії, котрі 1990 р. приєдналися були до автокефального руху, розглядали нас як димову завісу, покликану приховати суто реґіональний, західноукраїнський характер УАПЦ, сформованої протягом 1989-1990 рр. Українські Православні Церкви за рубежем, перейняті кризою покликань і перспективами асиміляції, ставилися до духовного відродження в Україні з підозрою, воліючи підкреслювати свій незалежний статус. УПЦ Московського та Київського патріярхатів, утворені на початку 1990-х рр., відмовлялися бачити в нашій спільноті партнера в апостольському служінні, трактуючи стосунки між юрисдикціями як змагання за політичний вплив і доступ до джерел фінансування.
Не дивно, що суспільні середовища, зацікавлені в збереженні на терені Східної України постсовєтського заповідника, оцінювали Харківсько-Полтавську єпархію як ворожу силу, суперечну їхній меті. Але й патріотичні організації національно-демократичного та ліберально-демократичного спектру послідовно демонстрували свою відчуженість, невдоволені послідовним прагненням єпархії зберігати незалежність суспільних позицій та чітке підпорядкування євангельським ціннісним пріоритетам. Навіть політики, котрі протягом 1989-1991 рр. декларували були свою підтримку відродження УАПЦ, легко відмовлялися від колишніх переконань, коли інший партнер на релігійному полі здавався їм багатшим і впливовішим. На жаль, вплив цих політиків штовхнув на шлях відступництва кількох наших клириків і громади Слов’янська, Лубен, Іоано-Богословської церкви Харкова, частину мереф’янської громади.
Переживання самотности, найважчої хвороби постіндустріяльного суспільства, чигало на нас повсякчас. І від цієї духовної недуги нас усіх могло рятувати тільки одне – усвідомлення присутности Христа, єдиного, Хто надає сенсу існуванню Церкви та нашому служінню. Відтак же – і виявлення місця нашої єпархіяльної громади у вселенській християнській спільноті, виявлення соборної природи апостольської Церкви.
Налагодження реґулярних богослужінь у парафіяльних громадах, формування власного клиру в Колеґії Патріярха Мстислава, відкриття храмів – де в пристосованих приміщеннях, а де вже й збудованих самотужки, – спроби налагодження реґулярної духовної опіки над мирянами та катехизації дорослих і дітей, – саме в цих вимірах, де так виразно виявляється благодатна присутність у Церкві її Небесного Глави та зісланого за Його молитвою на апостольську громаду Святого Духа, ми відчували себе надійно й захищено. Чесне простування за Христом додавало певности й надії на успішне подолання визначеного Ним шляху.
Нам надзвичайно допомогли натхненні імпульси, надані Харківсько-Полтавській єпархії обома дійсними київськими патріярхами: нашим земляком Його Святістю Мстиславом (Скрипником) і зачинателем відродження УАПЦ в Галичині, а водночас великим приятелем нашої єпархії повікнезабутнім владикою Димитрієм (Яремою). Глибоке розуміння ними концептуальних засад УАПЦ, історичного підґрунтя та ідентичности київського православ’я сприяло нашому постійному прагненню дослідити й кодифікувати своє місце в динаміці простування українського народу до очікуваної зустрічі з Творцем. Звідси реґулярні історико-богословські конференції, круглі столи, презентації нових книг і суспільних проєктів, і, може, найважливіше – видання, здійснені єпархією самотужки або в творчій співпраці з видавництвами «Акта» й «Святогорець». Досить згадати молитовник «З вірою і любов’ю», «Літургікон», «Історію Христової Церкви в Україні».
«Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19), – ця настанова Христа звернена до кожного з нас, членів церковної спільноти. Вона кличе нас до активної місії в суспільстві, відтак же – до фахового й діяльного послугування засобами масової комунікації, до виразної присутности в інформаційному просторі. Траплялися періоди, коли представники нашої єпархії були частими гостями на харківському, миколаївському й київському телебаченні. На жаль, нині це стало рідкісною подією. Та навряд чи можна говорити про інформаційну ізоляцію. Я б припустив, що часто перешкодою є не стільки редакційна політика, скільки недостатня компетентність журналістів, брак розуміння церковного життя в його повноті. Українські мас-медіа живляться нині скандалами й криміналом. І нам, звичайно, краще вже не з’являтися в новиннєвих виданнях, ніж фігурувати в історіях зі зникненням монахинь або п’яними клириками за кермом.
Але тим важливіше здійснювати місію через власні, церковні інформаційні ресурси. Сімнадцятирічний досвід нашої єпархіяльної веб-сторінки викликає глибоку повагу. Та мусимо дбати про її постійне оновлення, про комплексне й об’єктивне висвітлення церковного життя в різних формах: офіційних документів, інформаційних повідомлень, авторських статей, фото- й відеорепортажів, безпосередніх контактів у соціяльних мережах. На щиру подяку заслуговують ті наші парафіяни, які використовують свій талант для модернізації єпархіяльних веб-ресурсів: Ярослав і Галина Соболі, Віталій Липинський, Євген Журер, Ігор Олексієнко. Сподіваюся, новий формат веб-сторінки допоможе повніше використовувати духовний та інтелектуальний потенціял єпархії, а водночас сприятиме подоланню небезпек усамітнення, самоізоляції.
Бо ж небезпека самоізоляції з’являється перед церковними спільнотами незалежно від їхньої чисельности тоді, коли увага переноситься на себе самих, на стосунки з оточенням – владою, іншими конфесіями, політиками. Ми усамітнюємося, коли губимо з поля зору Христа. Він же знов і знов кличе нас у дорогу, повторюючи: «Ти йди за Мною!» (Ін. 21:22). І раптом відкриває нам, що зовсім поряд, ведені тим самим закликом, ідуть однодумці, обдаровуючи нас радісним переживанням християнської солідарности. Усім цим однодумцям, згуртованим довкола Христа, складаю нині щиру подяку.

(Переглянуто 30 разів, 1 переглядів сьогодні)