Високопреосвященніші Владико-Ювіляре!

Стоячи на другому порозі вашої молодості, просимо вас прийняти від нас – від мене особисто й від моєї дружини Віри найщиріші побажання з нагоди нинішнього ювілею. Через мою дружину та її покійного батька Миколу Зірку-Лавриненка, який був родом із села Нова Гнилиця на Харківщині, ми тісно пов’язані з розвитком УАПЦ у післявоєнний період. Микола Лавриненко належав до групи патріотів, які, звільнені з таборів примусової праці в Німеччині, перевозили представників української інтелігенції з підсовєтської зони до вільної американської зони. Серед них були священики й єпископ УАПЦ. Серед політичних біженців у таборах переміщених осіб вони створили перші православні парафії. А після еміграції на контрактну працю як шахтарі до Бельгії, пан Микола був серед засновників нової парафії УАПЦ у Звартберзі, яка донині активно існує в місті Генк. Пан Микола, який походив із розкуркуленої та переслідуваної української родини, протягом усього непростого життя зберіг питому для українців християнську терпимість до різних конфесій. Він керувався педагогічним правилом: коли немає в громаді православного священика, то своїх дітей посилав до греко-католицької церкви, а для навчання спрямував дітей до бельгійських римо-католицьких шкіл, які – крім надання формальної освіти – дбали ще й про формування християнського світогляду учнів.

Саме ця риса – християнська терпимість і відкритість до всіх українських конфесій Володимирської традиції – присутня, дорогі Владико, також у вашому архипастирському служінні в новітній, уже незалежній Україні. Якщо б спробувати схопити одним синтетичним реченням ваш духовний шлях і траєкторію служіння євангельській місії Господній, то її можна б окреслити іменами двох постатей – від Патріярха Мстислава до Патріярха Святослава. Цей шлях позначається прагненням до автокефалії, до патріаршого самоуправління і сопричастя з іншими конфесіями Володимирового благочестя, одним словом – спілкуванням у рідному екуменічному дусі.

І все це ґрунтується на глибокій та твердій вірі, яка має творчу силу і дає довір’я, за допомогою якого людина входить у духовні переживання та усвідомлення, зокрема коли остання опора певності стала кришитися. Тоді коли Петро був скалою, на якій Христос побудував свою Церкву, свою християнську спільноту над кордонами народів, то апостол Павло, натомість, перейшов в історію як приклад людини – невтомного шукача, який зрештою таки не отримав остаточної відповіді на всі свої найсокровенніші запитання. Але незважаючи на численні негативні обставини, Павло постійно був відкритим для нових пошуків та нескінченного осмислення Божого післанництва на землі. Він був носієм Божого скарбу в надто крихкій людській посудині. Історія його життя, в реальності, зводиться до фундаментального конфлікту між одержимо вірними Христові, до котрих належав апостол Павло, і затятими законоїдами; цей конфлікт триває протягом усієї історії людства та він постійно наявний у суспільстві, зокрема й на ниві української конфесійної ойкумени.

І ви, дорогі Владико, відзначаючи своє 60-річчя, проявили мужність і мудрість, шукаючи нових доріг до єдності наших традиційних Церков, при тому зберігаючи вірність Христовій науці й виконуючи Христовий заклик, аби всі ми було одно, єдиним стадом.

Тому мої побажання допоміг мені сформулювати ваш великий попередник апостол Павло у листі до Коринтян: аби ви росли мудрістю Євангелія та любов’ю від Христа і до людей. Дай Бог вам іще довгих літ прожити, щоб ви могли творити Божі справи через Христа й в Дусі Святому.

Нехай Бог благословить вас і всі ваші добрі починання, дорогі Владико.

Ad multos annos, excelsior Pater!

 

   Київ-Харків, 28 січня 2016 р.                                            

Андрій Гайдамаха

 

(Переглянуто 97 разів, 1 переглядів сьогодні)