DSCN4481-Дорогі брати і сестри!
Для багатьох з нас ще не загоїлись рани на серці від звісток, що з єпархії відійшли ряд священиків. Наші рідні і близькі, ким ще вчора не могли натішитись, кого любили, може декого більше за рідню. Пішли вони від нас після 25 Єпархіального Собору, не погодившись із запропонованою Владикою Ігорем Ухвалою звернутись до керівництва УГКЦ за дружніми порадами про євхаристійне спілкування та адміністративну єдність. Розцінили Ухвалу як перехід в УГКЦ і відповідно зраду православ’я. Правда, зраду якого православ’я – це ще питання, бо в емоційних висловленнях на нашу адресу і власне греко-католиків – спадкоємців, як і ми, Київської Церкви, навряд чи присутній Христос, скоріше православні Зюганов і Симоненко.

Втім, Ухвала дійсно викликала резонанс в суспільстві, особливо на тлі розгорнутої в мас-медіа кампанії про об’єднання порізнених православних гілок Церкви на шляху до Єдиної Помісної Церкви. Війна з Росією дає шанс, що до цього процесу під тиском державної вертикалі та патріотично налаштованих вірян могла би долучиться і українофільська частина канонічної УПЦ. І про такий можливий об’єднавчий формат вже заявили митрополит УАПЦ Макарій і Патріарх УПЦ КП Філарет. Можливо, умови, які ставляться Константинополем для прийняття Української Православної Церкви під свій омофор і будуть виконані. І навіть можна собі уявити, що на це піде Москва. 

Але давайте уявімо собі образ або модель Єдиної Православної Церкви, що нам сьогодні пропонують… Чи має вона хоч якісь ознаки духовної традиції Київської Церкви?
Очевидно, що зібрані в одну структуру УПЦ КП, УАПЦ і, припустімо, разом з ними частина УПЦ, дійсно ментально споріднені. Споріднені саме в тому, що репродукують московську церковну модель, нехай і в українській версії.
В одній із статей на шпальтах г.«Дзеркало тижня» релігійна публіцистка Катерина Щоткіна навіть радить Патріарху РПЦ Кирилу не заважати здійсненню проекту ЄПЦ, оскільки він може стати в майбутньому ефективним каналом впровадження в українську релігійну самосвідомість ідей Русского мира, особливо якщо РПЦ, як церква країни-агресора, буде заборонена в Україні.
Те, що Порошенко сьогодні прагне для власних потреб зліпити кишенькову церкву у стилі «одержавленого православ’я», ведучи через своїх управлінців перемовини з Константинополем – це той же безславний і руйнівний для Церкви шлях, який вже пройшли усі попередні президенти, починаючи з Кравчука, який і запропонував тоді ще Голові Українського Екзархату РПЦ Філарету чверть віку тому створити в Україні свою Церкву. На жаль, ні представники влади, ні церковні діячі не знають добре історії своєї країни. Візантійська модель симфонії влади і Церкви ніколи в нашій історії до добра не доводила. І нашій релігійній ментальності, на відміну від російської, така модель абсолютно чужа. Тим більше, що й нинішня українська влада скоріше є об’єктом, ніж суб’єктом міжнародної політики.
Маємо враховувати і те, що українське церковне питання перед 8-м Всеправославним Собором 2016 року дійсно представляє собою предмет жорстких торгів між Константинополем і Москвою. Бо і Другий Константинопольський і Третій Московський Рими претендують сьогодні на першість у перемовинах з Римом римським щодо поєднання в одну Церкву Христову. І взяття Константинополем українських парафій Дочки-Церкви під свій омофор дійсно кількісно підсилило б його позиції у змаганні з Москвою. Але при будь-яких розкладах остаточне рішення за Москвою, яка має набагато більше важелів, передусім фінансових і дипломатичних на Церкви світового православ’я. Росія, РПЦ не приховують того, що зробили ставку на лідерство у православному, а у перспективі й у православно-католицькому релігійному просторі. Московський Патріархат претендує на те, щоби об’єднати православ’я і католицизм і в такий спосіб повернути заблудлій у гріхах Європі християнство у вигляді православного емірату на взірець Ірану. Патріарх Кирилл вважає таке майбутнє цілком реальним і не покладаючи рук над цим працює. Його досягнення на цьому поприщі буквально декілька днів тому, власне 30 квітня, оцінили в Москві черговим орденом за дипломатичні успіхи. У своїй же промові Патріарх на урочистостях у дипломатичній Академії зазначив, що дуже вдячний Папі Римському за виважену позицію щодо «громадянського конфлікту» на Донбасі, в якому за словами його ж у листі до Патріарха Константинопольського Варфоломея кровожерливі уніати і з ними разом схизматики знищують канонічних православних.
Власне через безпосередню маніпульованість державою проекту ЄПЦ, а також можливість опосередкованих впливів на цей проект російських релігійних та імперських чинників брати участь в ньому не має сенсу. Тим більше, що до духовних традицій Київської Церкви цей проект жодного стосунку не має.
Стратегія нашої єпархії, керована владикою Ігорем до кінця березня цього року, полягала у спів причасті із українськими православними церквами Європейського континенту та Америки, які з 1995 року були прийняті під омофор Константинопольського патріархату. На жаль, надії на подальше канонічне унормування спільно із Церквами діаспори під омофором Церкви-Матері на кінець березня остаточно вичерпались. УАПЦ в діаспорі відмовилась від співпричастя із нашою єпархією, підтримуючи проект ЄПЦ в Україні, але власними структурами ніяк до нього не долучаючись. Саме цей факт потенційної канонічної ізоляції змусив нашу єпархію звернутись за братніми порадами до УГКЦ, українська гілка якої, за словами владики Ігоря, «по її легалізації, увійшла в повну єдність з греко-католицькими єпархіями в діаспорі. Це дало їй необхідний імпульс для відбудови та неоціненний досвід служіння у вільному світі.». І в цьому її якісна відмінність від ситуації в українському православ’ї. І як на мене, в цій парадоксальній логіці розвитку нашої Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ і проявилася логіка Святого Духа. Бо у діалозі із Церквою, з якою до розколу світового християнства, та власне до кінця 16 століття, ми були одним цілим – Київською Церквою, можемо запропонувати світові церковну модель «єдності в розмаїтті», де сопричастя не затирає різні конфесійні ідентичності, а навпаки їх будують, збагачують і розвивають. За словами владики Ігоря: «Ідентичність же Церкви виростає зі свідомости її єдиної природи, спроектованої на післявавилонську багатокультурність світу».(АРХИЄПИСКОП ІГОР ІСІЧЕНКО ІДЕНТИЧНІСТЬ І ВСЕЛЕНСЬКІСТЬ У ВИМІРАХ ЕКУМЕНІЧНОЇ СВІДОМОСТИ).Поліконфесійністьукраїнського суспільства, – вважає Мирослав Маринович, – «є не тільки одним із важливих стримувальних чинників, які унеможливлюють розвиток фундаменталістських тенденцій, але й основною передумовою знаходження нової інтегральної релігійної ідентичності. Такою інтегральною релігійною ідентичністю для православних, греко-католиків і римо-католиків може бути християнська ідентичність («Я – християнин»). От власне у втіленні такої моделі єдності Київської Церкви органічно себе почуватиме Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ.

3.05.2015 р.

Ольга Різниченко,

титар Свято-Дмитрівської церкви УАПЦ.

(Переглянуто 94 разів, 1 переглядів сьогодні)