Як здобути волю для себе і держави? Поради від розстріляних у Сандармосі українців

Розглядаючи тему свободи під кутом зору трагедії, яка сталася 80 років тому в Сандармосі, ми мали б прислухатися до порад соловецьких в’язнів –українців. Вони знали, що їх розстріляють. Та все ж мріяли про своїх нащадків, майбутніх українців, якою  ми мали бути спільнотою.

Власне, поради на цю тему є майже в кожній портретній новелі книги «Українська інтелігенція на Соловках» Семена Підгайного. До речі, до свого арешту в січні 1933 він викладав історію в Харківському університеті і був співробітником Музею Слобідської України. 17 квітня 2017 року Семенові Підгайному виповнилося б 100 років.

Перше важливе, що проходить лейтмотивом у «Соловецьких портретах»: українці, які потрапляли на Соловки, в більшості вважали своє ув’язнення благом. У тому сенсі, що можна було вже відкрито, не ховаючись, скинути з себе «совок». А цим вірусом багато хто з українців заразилися на початку ХХ століття від російських більшовиків.

Зрозуміло, що хтось вже наприкінці 20-х отримував термін саме через опір радянщині, а для когось процес отверезіння був болючим і проходив вже на острові. Особливо це стосується партфункціонерів УРСР. Та загалом ув’язнення сприймалося українцями як спокутування гріха.

От як переказує Семен Підгайний позицію Володимира Бенедика, молодого народного вчителя з Хмельниччини. Він за словами Підгайного «Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемоги»; бо не було жодного народу, щоб собі волю здобував без боротьби і без жертв» (Підгайний, с. 41) Або Миколенко, директор Київської всенародної бібліотеки. Після його промов піднімався в людей настрій: «А прийде час, я певен, – говорив він – прийдуть нові люди і запитають: «А що ви робили, товаришу. Тоді і тоді?» А ви спокійнісінько скажете: «Тоді я сидів на Соловках; а те, що я робив до Соловків, то вже спокутував, і маю перед батьківщиною нові, в чеснім бою здобуті заслуги. (…) Проживете ви спокійно свій вік, а як помрете, то про вас ще й некролога Жора Шкурупій віршами напише» (Там же,с. 53)

Отак, до речі, і кожного з нас нащадки можуть колись запитати: «А що ви, пан чи пані, робили під час Революції Гідності і російсько-української війни?!» Сподіваюсь, відповіді нікого з нас нащадків не розчарують.

Отже, Соловки як спокутування гріха і мучеництво – це ті якісні зміни, які відбувалися у самосвідомості ув’язнених українців.

Друге важливе – це позбуття радянщини (совка) в голові. Заражена совком людина не може бути ані чесною, ані моральною. Про це зі слів Підгайного у розмовах з ним ділився ваплітянин Олекса Слісаренко: «Мені здається, – говорив він, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною і відданою нашій справі, їй треба потрапити до цієї обителі. Саме у цих снігах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кістками наших попередників (…) тільки тут збуваємося ми наших забобонів і починаємо дивитись на справу українського буття по-справжньому».

Ще, крім «совка», треба також звільнитися українцям від такої небезпечної хвороби, як зросійщеність

От сидів на Соловках професор Федір Пущенко з Харкова. Був поліглотом, мандрівником, прекрасним оповідачем і вів серед ув’язнених кільканадцять груп, де читав лекції з європейських і неєвропейських мов. На запитання, якої не знає мови, відповідав: «Знаю всі, крім російської» (там же, с. 65) Оце для мене власний ідеал українського професора – знання всіх мов, крім російської. Бо російська вбиває в українцеві українця. І робить з нього «не те не се», «не рибу, ні м’ясо». Також не може не захоплювати позиція історика і академіка Матвія Яворського. У 1937 році в СРСР проводився перепис населення. Анкетували також і арештантів. «Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке хочете, тільки не московське, не совєтське» (с. 56) Перед кінцем власного терміну він пише листа Сталіну із вимогою позбавити його «права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями» (с. 57) Після цього інциденту хтось із соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевно, зуміє він прекрасно померти» (с. 57)

Важливо було б з досвіду соловецьких в’язнів звільнитися від нетерпимості один до одного. З Соловків подають нам українці приклади. Проілюструю. У 1926 році був заарештований і потрапив на Соловки Геннадій Садовський, офіцер УНР, військовий комендант Вінниці у 1919 році. Звільняючи від денікінців місто, були звільнені з тюрми українці, яких ті мали розстріляти. Серед них був і Кость Котко (Микола Любченко). В Харківському літературному музеї зберігається його збірка «Петлюрія». Коли до Вінниці підійшли більшовики, він забіг до Садовського і запропонував здатися більшовикам, бо їх більше і вони сильніше. Тоді багато хто, крім Миколи Любченка, кого звільнив загін Садовського, переметнулися до більшовиків і згодом зайняли в під радянській Україні високі посади. У 1926 році ГПУ Садовського арештувало. Дружина приїхала до Харкова просити за чоловіка отих, кого він колись врятував. Та усі відмовились і Любченко перший. І що? На початку 30-х вже було очевидно, що дорога на Соловки, якою раніше провели свідомих борців із більшовицьким режимом, буде топтана й українцями, які на цей більшовицький режим працювали. Бо критерієм винуватості були для більшовиків не так ідеологічні мотиви, як національне походження. У 1935 році на Соловки епатують Миколу Любченка. І знов, як у 1919 році Садовський попри паталогічне запроданство Любченка, допомагає йому виживати. Чому? Бо українець. Хоч із замуленими радянщиною очима. А українцеві українці мають до останнього подиху давати можливість прозріти.

Ще виразніший приклад з Григорієм Епіком. Він у покаянному листі до Постишева назвав разом із собою убивцями велику групу творчих людей, які ще не були засуджені. І з ними опинився в одному Соловецькому кремлі. Через це Епік тримався осторонь українців, а пробував нав’язати контакти з різними покидьками з енкаведистської верхівки. Об’являв себе ударником і удавав щасливого з цього. Писав роман про янголів-чекістів, які «перековували» душу нещасного контрреволюціонера. Як на це реагували українці? Ніяк. Його не чіпали. Просто ігнорували. І це більше на нього впливало, ніж якби з ним хтось поквитався. І він сам згодом почав шукати шляхів повернення до української громади. Спалив роман про чекістів і перестав бути ударником. Пообіцяв, що встигне ще виправитися перед тими, кого зрадив, на кого звів наклепи, – перед українською нацією. І українці свого блудного з блудних синів так само мовчки прийняли. І хоча б вже на розстріл він ішов серед своїх, а не здох як безрідна псина. Це урок і для нас.  Бо коли сьогодні ми б менше у публічному просторі з’ясовували стосунки і засуджували один одного, це напевно швидше привело нас до перемоги над спільним ворогом.

Ще одну притаманну нам, українцям, ваду можна виокремити, аналізуючи «Соловецькі портрети». Це залежність від своїх ідей, фахових занять, навіть від власної творчості, коли вона затуляє людині очі на все інше життя. І така самоізоляція передусім самій людині розбиває серце. Показовий приклад – професор ботаніки Яната, від якого навіть ближчі сусіди по нарах не чули місяцями жодного слова. Він був зосереджений виключно на своїх дослідженнях «капустяної мухи». Обклався горами карток і гербаріями. І можна уявити, яким це для нього було ударом, коли конвоїри за ним прийшли, жужмом кинули всю його титанічну працю в мішок і увели його в невідомому напрямку. Це важливо зазначити. Людина втрачає свободу, коли стає рабом своєї ідеології, або науки, літератури… Навіть коли Україна проголошується для себе Богом. Це підміна Творця сотвореним. Та ж «Не сотвори собі кумира». Україна в ролі кумира була головною причиною трагедії української інтелігенції часів Визвольних Змагань і періоду «Червоного Ренесансу».  І це для національно-патріотичних сил залишається по сьогодні гальмом, що заважає сформуватися у державі сильному солідарному проводу.

Отож з досвіду розстріляних у Сандармосі українців, які мріяли про звільнену українську націю і сильну державу, маємо прислухатися до їхніх порад. А саме: звільнитися в своїх головах від комплексів радянської і російської залежності, від самоїдства і нетерпимості один до одного, від кумирів, ким би і чим вони не були. І це було б передумовою для повноцінного, органічного розвитку нації і держави.

Графіка Валера Бондаря.

 

Семен Підгайний. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 301 с.

 

29.10.2017 р.

Ольга Різниченко,

титар Свято-Дмитрівського храму УАПЦ.

(Переглянуто 21 разів, 1 переглядів сьогодні)