Доповідь Ольги Бондар-Різниченко на урочистій академії до 75-ліття Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

«Коли з Божої волі впаде зерня у землю, то проросте і дасть добрі плоди, скільки б не пройшло часу». Це з великоднього послання митрополита Феофіла, надрукованого у квітні 1942 року в газеті «Нова Україна». І того ж року дійсно впало з Божої волі зерно у землю, коли відбулося 27 липня у Харкові підписання протоколу про входження церковної спільноти, підпорядкованої митрополиту Феофілу Булдовському, власне, Харківсько-Полтавської єпархії, в структуру Української Автокефальної Православної Церкви. А вже проростати це зернятко почало через півстоліття, коли Україна отримала незалежність і в квітні 1992 року Харківсько-Полтавську єпархію було відновлено. Зв’язковим цих подій був Патріярх Мстислав, у 1942 році – єпископ Переяславський. Можливість контактів між митрополитом Феофілом і єпископом Мстиславом дали дружні зв’язки між полтавськими родинами Булдовських і Скрипників на початку ХХ століття. І те, зокрема, що о. Феофіл Булдовський хрестив у цвинтарній церкві з ім’ям Степан майбутнього Патріярха. Та це само по собі не вплинуло б на рішення митрополита, якби єпископ Мстислав не надав документів, що доводили канонічність існування УАПЦ формації 1942 року в церковно-правовому полі.

Між іншим, саме ця колізія між політичною доцільністю і церковними канонами ще з часів Національної Революції, століття якої ми відзначаємо 2017 року, і понині є подразником всіляких конфліктів і міжконфесійного розбрату. Василь Потієнко, один з керівників релігійного відділу Харківської міської управи у 1941-1943 рр., а в період 1917-1920-х років – голова Вищої Церковної Ради, спитав у розмові з митрополитом Феофілом: чому ж він таки не підтримав українських патріотів у творенні УАПЦ 1921 року? Адже відомий факт, що в 1917 році протоієрей Феофіл Булдовський був одним з найпалкіших прихильників здобуття Церквою в Україні помісного устрою канонічним шляхом.

Тоді, не вдаючись у богословські дискусії, митрополит Феофіл відповів: «Для патріотів у джерел УАПЦ вищою цінністю була Держава, а для мене – Церква Христова». І ще: «Український народ впав би у великий гріх, якщо б не мав альтернативи самосвятству. Я не міг цього допустити» (1). Так пояснював митрополит Феофіл утворення альтернативної до УАПЦ формації 1921 року Соборно-Єпископської Церкви, яку він очолював з 1925 року.

Здавалося б, така проста і зрозуміла річ для християнина: створіння не може бути вищим за Творця, чим би це створіння не було, навіть державою, нацією, сім’єю… – чи культурою, наукою, мистецтвом. От гасло «Україна понад усе»… Замислімося, чи воно не шкідливе, якщо в «усе» вкладається і сенс Церкви Христової?! Наведу тут характерний епізод зі спогадів письменниці і перекладачки Оксани Соловей «У Просвіті і навколо» про діяльність української інтелігенції в Харкові 1941-43 рр.:

«На першій порі постійно заходили до Просвіти галичани Богдан Коник і о. Яків Кравчук, що перебували у війську. Пригадую такий епізод. Збиралися служити панахиду в роковини смерти Симона Петлюри. Готуючи місце, ми довго вагалися, що повісити вище: хрест чи портрет, ніхто з нас церковних правил не знав. Зрештою повісили хрест вгорі, а портрет під ним. Правити панахиду мав о. Кравчук. Він з’явився, оглянув, чи все є, відколов портрет, прикріпив його над хрестом і пояснив: як не буде Україна вище, то нема чого і служити» (2).

Отака логіка: служити Богові, щоб Україна була понад усе. А як не буде – то й для чого тоді Бог? Інша справа, що, як з’ясувалось невдовзі, о. Яків Кравчук, котрий служив у гестапо, був також і агентом НКВД. Про це йдеться у моїй статті: «Подвійна агентура НКВД і гестапо проти УАПЦ» (3).

Інше питання: чиїми агентами були представники вищої державної влади в перші роки незалежности, котрі планомірно, використовуючи шанолюбство й амбітність деяких розстрижених і анафемованих ієрархів РПЦ, знищували відроджену автокефалію? Бо ж в єдності із канонічно визнаною її частиною в діаспорі, очолена легітимним Патріархом, УАПЦ могла би вже у 1990-ті роки стати однією із найвпливовіших християнських православних Церков у світі?!

Однією з вельми небагатьох сил, які за умов шаленого тиску, провокацій і тотальної дискредитації з боку державних органів залишалися вірними рішенням Помісних соборів і заповітам патріархів УАПЦ Мстислава і Димитрія, була і є Харківсько-Полтавська єпархія. Тут, на мій погляд, цілком коректно можна зіставити постаті її єпархіальних керівників часів Другої Світової війни і часів незалежности. Бо так само, як митрополит Феофіл у 20-30-ті рр. ХХ ст. був об’єктом залякування, ув’язнення, підкилимних ігор і дискредитації з боку більшовиків, РПЦ і також наших ура-патріотів, які не визнавали ні канонів, ні будь-якої церковної ієрархії, так і архиєпископ Ігор (Ісіченко) у часи незалежности за свою принциповість у дотриманні церковних правил отримував прокльони не тільки від представників РПЦ і спецслужб Кремля, але й з боку деяких націонал-демократів, а також церковних діячів деконструйованої (у постмодерній термінології) структури УАПЦ. Згадати, наприклад, як покійний нині «глава УАПЦ» Мефодій Кудряков, відомий своїми зв’язками із кримінальним світом, любив повечерявши чаркою-другою, постріляти, поставивши мішенню портрет владики Ігоря.

Та чого ж зрештою досягли наші верховні політики, проголошуючи, як мантру, протягом років незалежности, що в Україні має бути Єдина Помісна Православна Церква? Ні голосні заяви, ні поїздки до Константинополя, ні вплив на ієрархів діяспори з боку адміністрації Президента не дали результату. Політичні проекти, в яких сама Церква відіграє підрядну, а не самостійну роль, приречені. За принципом енкаведіста о. Якова Кравчука  на молебні за Помісну Церкву портрет президента України висить у них над хрестом та іконами. Трактування Церкви як ідеологічного інструменту держави, з використанням інституцій і обряду, перенесених із російського в україномовний контент, є абсолютно безперспективною справою.

Втім у квітні 2015 року перед своїм XXV собором Харківсько-Полтавська єпархія опиняється в ситуації, аналогічній до тієї, в якій у 1942 році перебувала церковна спільнота митрополита Феофіла Булдовського. Тоді в підпорядкуванні митрополита Феофіла було 400 парафій у Харківській, Полтавській, Сумській, Луганській, Донецькій, Курській і Воронезькій областях. Але в жодній із церковних структур ця спільнота не перебувала. Про рішення митрополита Феофіла приєднатися до УАПЦ митрополит Мстислав згадав в інтерв’ю 1985 року: «У нас була довга розмова. Я йому розповів про нашу Церкву, і він приєднався до нас. Що ж я, – каже, – буду сам бовтатися? Ми відслужили спільно у Покровському монастирі – прекрасну Службу Божу. Народу було – Боже милий!..» (1).

Поза церковними православними юрисдикціями на початку 2015-го року опинилась і Харківсько-Полтавська єпархія. По смерті «керівника» УАПЦ Мефодія Кудрякова жоден з галицьких єпископів, до яких звертався владика Ігор, на контакт не вийшов. І, як з’ясувалося, новий предстоятель УПЦ в США і Діяспорі, який є наступником блаженної пам’яти Патріярха Мстислава, під впливом адміністрації Президента теж відмовився від зв’язків з Харківсько-Полтавською єпархією. У кабінетах влади вже потирали руки від успіху, який витав перед очима: всі православні уламки за наказом Президента мали злитися у Церкву з ручним управлінням з Банкової. Але черговий проект влади, як і всі попередні, луснув, як мильна бульбашка. Хіба додалося ще розбрату в українському православ’ї.

Втім, маємо поле для порівняння. Знов, як під час Другої Світової, у ході українсько-російської війни, в момент, здавалося, повної безвиході, з Божої волі вкидається зернятко у духовне підґрунтя України. Зернятко, плодом якого бачиться єднання в одну Церкву Христову  двох гілок київської традиції – православної і греко-католицької. Принаймні саме так можна тлумачити звернення XXV єпархіяльного собору Харківсько-Полтавської єпархії до УГКЦ про братні поради в досягненні адміністративної єдности та євхаристійного сопричастя. Про дію Святого Духа в цьому заклику висловлювались і спочилий у Бозі патріярх Любомир Гузар, і Блаженніший Святослав Шевчук, й інші авторитетні церковні ієрархи. Сподіваємося, що час нині настільки стискається, що ще на нашому віку побачимо, як це зернятко проросте щедрими плодами Христової Церкви київської традиції. Бо це і є головна духовна підстава для процвітання України – держави, в якій у майбутньому комфортно житимуть добрі, розумні і дружні люди.

Список використаних джерел:

  1. Мартирологія українських церков: у 4-х т. – Торонто; Балтимор: Смолоскип,1987. – Т.1. Українська Православна Церква. – 1207 с.
  2. Дражевська Л. Соловей О. Харків у роки німецької окупації 1941-1943. Серія «Доповіді і повідомлення». – Нью-Йорк: УВАН, 1985.
  3. Українська Автокефальна Церква часів Другої Світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський. – Харків: Фавор, 2011. – 96 с.
(Переглянуто 73 разів, 1 переглядів сьогодні)