Архиєпископ Ігор Ісіченко

Виступ на круглому столі «Насильницька ліквідація УГКЦ та її наслідки: уроки і завдання для сьогодення» (Київ, 17 березня 2016 р.)

Досвід мучеництва УГКЦ є, безперечно, духовним скарбом цілком конкретної конфесії. Але його в жодному разі не можна замикати конфесійними межами. Взірець незламної стійкости у вірі та безкомпромісної вірности власній ієрархії має загальнонаціональний і загальнохристиянський вимір. Він дає радикальну альтернативу підступам морального релятивізму, таким відчутним у посткомуністичній дійсності України. Він же запобігає інструментальному підходові до Церкви, властивому низці сучасних державних і політичних діячів.

Ніколи не варто забувати: на час національної революції 1917-1921 рр. суспільно активна частина українського народу та Церква були взаємно відчужені. Церква як частина ворожої Україні імперської структури викликала відторгнення. Пригадаймо, з якою гіркотою запитував Шевченко:

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?[1]

Пригадаймо співомовки Степана Руданського, повісті Івана Нечуя-Левицького. І визнаймо: антиклерикалізм не був лише нав’язаний українцям іззовні, окупантами. Він мав і свої, автохтонні витоки, що виявилися суголосними войовничому атеїзмові большевиків. Церква втратила довіру, сприймалася як інституція з принаймні подвійними стандартами. Недарма ж бо Патріярх Мстислав, зіштовхнувшись із українською церковною дійсністю, любив застережливо повторювати прислів’я: «У владики два язики: один Бога хвалить, другий людей дурить».

Немає мови, в Галичині й на Закарпатті ситуація була істотно іншою, ніж на Наддніпрянщині. Але й там стосунки ОУН і УГКЦ складалися дуже непросто, а вплив москвофільства на церковний клир набував часом загрозливого характеру. Та й стихійний антиклерикалізм підживлювався не лише комуністичною пропаґандою, а не раз здобував поживу в прагматизмі священичих кланів.

Події 1945-1949 рр. започаткували посутні зміни суспільної рецепції Церкви в Україні. Не лише УГКЦ, а Церкви Христової як цілости. Незламність ієрархії, жоден представник якої не зрікся сану й не втік від своєї пастви, стійкість значної частини священства й практично всього монашества, масовий сповідницький подвиг мирян, що лишилися зі своєю Церквою після її юридичної заборони – все це стало переконливим свідченням присутности в Церкві непроминущих Господніх дарів, перемоги її апостольської ідентичности над зовнішнім тиском. У тоталітарній імперії, де не могло бути ані підпілля, ні політичної опозиції, УГКЦ склала найпотужнішу духовну альтернативу панівному режимові, оснащену виробленими в катакомбах і ледь позначеними назовні ієрархічними структурами.

Для суспільства, звиклого до образу підвладної, чітко структурованої й інтеґрованої в суспільні структури релігійної інституції, котра з часів Константина Великого систематично ставала об’єктом зовнішніх маніпуляцій, такий феномен був викликом. От відродження Церкви з приходом німців загáлом сприймалося як належне. Раптове повернення державної церкви в комуністичний СССР після 5 вересня 1943 р. також не вельми дивувало: воля вождя… А ось те, що Церква здатна на альтернативне існування всупереч державним репресіям і заборонам, скептичному, вихованому на просвітительських ідеях східному європейцеві здавалося неймовірним. Більш переконливими виглядали пояснення КҐБ та партійних чиновників, які шукали джерела стійкости УГКЦ чи то в американській допомозі, чи в «підступах Ватикану». Зрештою, заява Відділу зовнішніх церковних зносин УПЦ МП з 11 березня 2016 р.[2] свідчить про нездоланність подібних спокус заховатися від дійсности.

Посткомуністичні чверть століття засвідчують наполегливі спроби зберегти старі авторитарні спроби маніпулювання церковною спільнотою. Знаряддями цього стають державний протекціонізм, політичний тиск, механізми фінансової допомоги та податкових пільг, спроби урядового стимулювання міжконфесійних переходів тощо. Сповідницький досвід УГКЦ виявляється за цих умов унікальною альтернативою атавістичним методам включення Церкви в поле державного впливу. Церква, що відстояла власну свободу всупереч тоталітарній диктатурі, відкриває нам еклезіологічну модель, якої гостро потребує не лише українська спільнота християн східного обряду, обтяжена реліктами візантійсько-московської «симфонії». Цього взірця потребують усі українці, боротьба котрих за власне майбутнє постійно наштовхується на забобонну віру в конечність авторитарного вождя. Досвід захисту власної гідности, релігійної свободи, досвід переможного протистояння Євангелія любови насильницькій ідеології імперії зла – щедрий дар УГКЦ сучасному українському суспільству, відкинення котрого загрожує нашим дальшим кружлянням лабіринтами старих оман. Щиро й сердечно дякую Вам за цей дар!

[1] Шевченко Тарас. Зібрання творів: У 6 т. — К.: Наук. думка, 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 346.

[2] Коментар ВЗЦЗ УПЦ з нагоди 70-ліття Львівського собору 1946 року. – Електронний ресурс. Код доступу: http://news.church.ua/2016/03/11/komentar-vzcz-upc-z-nagodi-70-littya-lvivskogo-soboru-1946-roku/ (14 березня 2016 р.).

(Переглянуто 216 разів, 1 переглядів сьогодні)