Пильнувати світильник

Про нову книгу архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка) “Пильнувати світильник” (видавництво “Святогорець”)

До останньої книги владики Ігоря «Пильнуй світильник» увійшли його послання, статті і доповіді за останні десять років. Концептуальний стиль книги я би визначила як духовно-пастирську аналітику. Українська дійсність в текстах висвітлюються на тлі Євангелія. Під промені Святого Письма потрапляє сучасне суспільне життя зі всіма його хворобами, їхніми причинами і джерелом. Водночас різнобічна пастирська діагностика світських проблем – політичних, соціальних, культурних сполучається із універсальними рекомендаціями лікування і зцілення нашого спільного суспільно-політичного організму. Вони полягають передусім у загальній переорієнтації до руху самопізнання, відкриття свого покликання у вимірі вічних цінностей, наслідування Христа і руху до Царства Небесного, репрезентованого в історії Христовою Церквою.

Важливо, підкреслити, що за своїми характеристиками втілена у книзі методологія відповідає і навіть випереджає найновіші тенденції сучасної світової аналітики. Відповідає у тому, що кожна тема розкривається не з одної чи декількох, а з багатьох перспектив, які взаємодіють і перехрещуються.

І дійсно, розглядати будь-який аспект, той же церковний, ізольовано від інших життєвих планів було б вже у постпостмодерністичну епоху анахронізмом. Випередження ж стилю, пропонованого владикою, полягає у тому, що він повертає в інтелектуальний дискурс духовно-ціннісний християнський центризм із притаманною йому гармонією, яка не тільки збагачує духовно, але й врівноважує, стабілізує рецепцію читача. Навіть сама структура книги ритмом церковного річного циклу – книга починається постовими і святковими, різдвяними і великодніми посланнями – здається, долає аритмію і фрагментарність нашого секуляризованого світосприйняття і мислення. Цілком відмінні за жанром пастирські послання, заяви-реакції на резонансні події загальноукраїнського і регіонального рівня, статті на церковно-суспільні теми і наукові доповіді про добу бароко й середньовіччя в цілому формують архетип і модальність духовно-християнської національної ідентичності, підґрунтям якої є православна традиція Київської Церкви.

В чому ж полягає прогностична логіка творів владики Ігоря?

На початку 2005 року він пише про те, якими небезпеками чреваті порушення обіцянок обраними більшістю народу державними діячами, наприклад, «Банду геть» чи «Бандитам тюрми», а також відсутність вчасної реакції на ці порушення з боку широких кіл громадськості. Йдеться не про однобічну, а саме про взаємну відповідальність державних і суспільних чинників за збій і подальшу ціннісну та моральну деградацію, що виникли на місці райдужних громадських сподівань часів Помаранчевої революції. У 2006 році, коли в Харкові російські шовіністи і комуністи викрадають і оскверняють освячений м’ятний знак УПА, згодом зухвало, посеред білого дня розбивають закріплену на стіні райвідділу міліції (колишньої пересильної тюрми) меморіальну дошку кардиналу Йосифу Сліпому, а в Лозовій псують встановлений у пам’ять героїв Визвольних змагань Хрест, і ці ганебні явища відбуваються фактично за потурання влади і млявої реакції з боку нечисленних патріотичних кіл, Владика Ігор прогнозує невтішні наслідки цих фактів, вчасно справедливо не оцінених ані на державному, ані на суспільному рівні. Це як із гангреною чи метастазами, які можуть розвинутися, якщо вчасно не обробити поріз на руці чи синці від падіння. І на жаль, коли не зважаємо і легковажимо порадами, настановами справжніх духовних пастирів нації, таких як владика Ігор, потерпаємо від небезпек, про які попереджалося… Здичавіння, доведення до аномального людиноненависницького стану демонструють ті, хто мав би суспільство оберігати від канібалів, садистів і злодіїв. На очах громадськості догнивають карні органи державної системи і в страшних муках гине судочинство. Ритуальне вбивство із відсіченими головами судді Трофімова і його родини – це як зворотній бік звільнених від відповідальності убивць, ґвалтівників і садистів, які мали би представляти Закон для всіх, а не касту «недоторканих» разом із своїми родичами, кумами і дружбанами.

В чому ж полягає головна причина цих страшних хвороб, що продовжують роз’їдати суспільно-національний організм української держави? Чому за більше як двадцять років існування ми так і не навчилися захищати свою гідність, обороняти правду і бути солідарними повсякденно, а не тільки під час Майдану?..

Владика Ісіченко доводить, що тривка, не ситуативна солідарність формується між людьми виключно у Церкві Христовій силою спільної віри і молитви. «Віри, що перевіряється справами любові і милосердя. Віри, котра дає нам силу прощення і покаяння. Віри, виявленої у посиленій молитві… Віри, здатної протистояти спокусам і звабам цього світу. Шанс перемогти зло з’являється, коли ми обираємо життя з Христом, життя в Церкві, коли розчищаємо в своїй душі місце для діяння благодаті Святого Духа і тим звільняємося від влади гріха. Перемога починається з перемоги над моральним злом вірою.» У спільній церковній молитві, як зазначає владика Ігор, «ми переживаємо особливо зворушливу й потужну присутність у нашому серці слова, що єднає кожного з нас із Богом і через це єднання залучає до містичної спільности.» Залучення до містичної спільности – чи це не основа нашого зв’язку із своїм родом і нацією в усі історичні часи, і чого варта наша солідарність, якщо вона не закорінена у вимірі Вічності? З творів автора стає очевидним, що без опертя на Церкву Христову розпорошене і непослідовне у діях українське суспільство не спроможне захистити власну державність, мову, культурні надбання. Він пише про те, що нинішнього русифікаторського наступу не було б, якби з перших років Незалежності націонал-демократи і патріотична громадськість пильнували цей процес, починаючи з вимог до самих себе. «Прикладом є розплата за потурання прихованій русифікації, що тривала протягом 1990-2000 рр. Скасування закону з 1989 р. «Про мови в Українській РСР» і початок офіційного запровадження російської мови як панівної в регіональному просторі стали наслідком зміни політичної кон’юнктури, але й конформізму кожного з носіїв української мови. Новий скандальний закон 2012 р. «Про засади державної мовної політики» готувався кожним, хто дивився московські телеканали та їхніх доморощених наслідувачів, слухав російський шансон, заводив електронну адресу з закінченням «ru», використовував російськомовне програмне забезпечення. Кожним, хто лінувався або боявся захищати свою гідність при зустрічі з приблудним хамом.». Так, нинішній опозиції може бути пересторогою досвід національної демократії, яка перемогла імперію на початку 90-х, але втратила суспільну довіру і має сьогодні фактично нульові рейтинги. Причиною їхнього політичного програшу Владика вважає те, що їм так і не вдалося стати справжньою духовною альтернативою радянщині, християнські цінності, що втілюють силу добра, не посіли пріоритетного місця в їхньому повсякденні. Ми часто говоримо, що нинішня байдужість соціуму до необхідності змін обумовлена розчаруваннями і загальною недовірою політикам. Як правило, на виборах ні з кого вибирати. Владика Ігор пояснює це глобальним знеосібненням суспільства, наслідком утвореної після розпаду СРСР гримучої суміши ліберального і посткомуністичного, півтоталітарного способів життя. Знеосібнення виникає через втечу людей від реальності у світ міфів. І це стосується не тільки нав’язаних нам міфів Вітчизняної війни, Руского міра чи Митного союзу. Абсолютизація героїчного минулого, козаччини або технічного прогреса, інформаційних змін, комп’ютерних технологій чи здорового трибу життя без ГМО, партійних, музичних, літературних кумирів, — все це як би не виглядало креативно, призводить кінець-кінцем до стандартизації, зашореності і обмеження творчих можливостей людства, його тотальної деперсоналізації.

Тож політичним, історичним, культурним і всяким іншим міфам, яких насправді безліч, і ними живе більшість українського суспільства, владика Ігор протиставляє справжню Реальність. Він пише: «Насправді реальність завжди багатша й розмаїтіша за будь-який міф. Адже міф творимо ми самі, люди, реальність же зобов’язана своєю появою незмірно винахідливішому, ніж ми з вами, Творцеві й рухається через історію, сполучаючи з волею Провидіння мільярди чинників, пов’язаних зі здійсненням нами основи нашої свободи – права вибору». Справжня реальність відкривається для людини в Церкві Христовій. Бо лише Вона «несе світові досвід братньої любові і солідарності. Вона лишає нам право зберігати свою людську, етнічну окремішність, але кличе всіх до одного Небесного Глави. Соборна природа Церкви несумісна з насильством, тоталітаризмом, асиміляцією одних народів іншими. Церква промовляє до всіх націй мовою їхніх культур, шануючи різні традиції, але відкриває спільний шлях повернення до Небесного Отця. І цей урок єдности, можливо найпотрібніший нам сьогодні, коли ми переживаємо фатальні наслідки суспільних поділів і політичних протистоянь». Церкву автор представляє як «найбільш модерну в світі інституцію, бо не може бути втиснена в конкретні хронологічні межі і свідчить про непідвладність часові євангельських цінностей».. Гідною відповіддю християнина на виклик новітніх інформаційних технологій, — вважає владика, — “буде не втеча від них, а свідома й активна присутність у Мережі, відчуття себе господарем, здатним творити інформацію, не механічно споживати її, здатним самостійно оперувати інформаційними потоками, розрізняти їх, визначати рівень коректности інформації”. Втім, із пошуком сучасної мови здійснення євангельської місії в Україні невіддільною за владикою Ігорем є перспектива віднайдення київської церковної ідентичности. «Київська духовна спадщина, втілена в обрядовій традиції, сакральному мистецтві, досвіді подвижників віри, — зазначає він, — універсальна цінність, яка природ­но творить єдине середовище для всіх, хто ідентифікує себе як українець східного обряду».

Втім, владика не обходить і таких критичних проблем, як неврегульованість обрядового життя православних громад в Україні. Практика вживання української мови у богослужіннях сполучається із копіюванням московської синодальної традиції, сакральної колористики, звичаїв, які абсолютно чужі для українського церковного соборноправного устрою.

Він пише також про нову хвилю секуляризації, обумовлену участю церковних єрархів у політичних інтригах, корупційних зв’язках тощо І одну із найнебезпечніших тенденцій сьогодення вбачає у гіпертрофовано активній критиці Церкви у ЗМІ. Коли негідні вчинки окремих церковних осіб представляються як негативна характеристика Церкви в цілому. На тлі цих контраверсійних процесів владика наголошує на особливій місії Харківсько-Полтавської єпархії, яка «полягає в тому, щоб зберегти від профанування досвід українського, могилянського православ’я, втілений у традиції Церкви митрополитів Полікарпа Сікорського й Феофіла Булдовського, патріярхів Мстислава й Димитрія, УПЦ в США й УПЦ в Канаді. А це означає — трепетно плекати в своєму щоденному житті досвід Української Церкви, діяльно відповідаючи на актуальні виклики сьогодення.»

Із збереженням традицій Київської церкви пов’язані питання національно — культурної ідентичності «хто ми є?», висвітлені владикою у наукових доповідях і статтях на теми української культури середньовіччя, барокко, про діячів цих і пізніших епох, тих, про кого можна з певністю сказати, що у своєму житті вони взірцево пильнували світильник Христової віри і Церкви. І власне прикладом, як пильнувати світильник є й саме життя владики, як етичний критерій аналітики в текстах його нової книги.

Ольга РІЗНИЧЕНКО

 

Джерело:

http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_publications/53000/

(Переглянуто 21 разів, 1 переглядів сьогодні)